Yanchyn Hills
Відверте вино з Галичини

Лелеки. Їх багато. Стільки й одразу я, мабуть, не бачила ніколи в житті. На Львівщині їх називають коротко та мило — бузьки. Вони розсікають небо, парять над зеленими луками, пролітають низько над нашими головами так, що деяких можна відстежити аж до приземлення в їхні гнізда. А гнізда тут на кожному димарі та на кожному стовпі. Ці бузьки заворожують. Наче ти десь біля специфічного аеропорту, і це своєрідні літаки злітають та заходять на посадку. Лелеки постійно кружляють навколо у своїх родинних справах, і на них вже ніхто не звертає увагу. Окрім нас.

Ми гостюємо на подвір’ї родини Кичмів у Іванівці, великому селі на сході Львівської області, що до 1946 року мало назву Янчин. Чудовий червневий день, гарне небо, коли багато сонця, але легкі хмаринки створюють яскравий малюнок на блакитному полотні. Перед нами — рівненькі рядки молодого винограднику та схил, завдяки якому відкривається мальовничий вид на протилежний бік села та пагорб. Ми на крафтовій виноробні, яка бере назву від місця розташування: на «Янчинських пагорбах».

З Максимом Кичмою, головою родини, прямуємо на екскурсію до виноградників та виноробні. Насправді у виноробному процесі бере участь подружжя: і Максим, і Наталя. Наталя доглядає за поки що молодою лозою, а Максим підхоплює процес після збору врожаю.

З сімейною винарнею «Янчинські пагорби» ми познайомилися на одному з невеличких винних фестивалів у Львові. Там було зовсім небагато виробників, і це був лютий — час зовсім нефестивальний для виноробів. Але не звернути увагу саме на ці вина було просто неможливо. Мою неспокійну жіночу душу сильно зачепили етикетки: ось так банально я повелася на зовнішній вигляд. Здивувалася, що такі відверті, але водночас інтелектуально еротичні етикетки я побачила не де-небудь, а в досить консервативному Львові. Ну і наступне потрясіння: самі виробники — львів'яни. Ми розговорилися з власниками, спробували вина та зрозуміли, що будемо контактувати постійно та обов’язково зробимо окрему історію для #своєвино.

Поки що ми не продаємо вина з «Янчинських пагорбів» у нашій онлайн-крамниці, але їх отримують підписники винного абонементу «Серцевини».

Окрема історія — плідна співпраця виноробів зі львівською художницею та письменницею Христиною Лукащук. Вона є авторкою етикеток сімейної винарні та віднедавна — дописувачкою неймовірно чутливих блогів для «Серцевини». Тож із Христиною ми поспілкувались окремо.

А поки що дочекалися тепла та вирушили в гості до родини Кичмів, яка через карантинні обмеження майже повністю перебралася до села.

— Ми б і зовсім сюди переїхали, але Тереза ще має встигати до школи, яка розташована у Львові, тож поки життя в селі поєднуємо з містом, — каже Наталя, дружина Максима. Тереза — молодша донька подружжя, їй 13 років, і вона займається регбі... Так, ми були вражені :)

Ми їхали до виноробні на авто. Якраз забрали Наталю та Терезу з міста й дорогою слухали про досягнення юної регбістки, яка поверталася з чергових змагань.

Село Іванівка, де розташована виноробня, знаходиться за 60 кілометрів від Львова. Дорога до виноробні проходить мальовничими пагорбами Перемишлянського низькогір’я. Це додає мандрівці особливого задоволення. А ще — вона проходить через село Свірж, де розташований середньовічний замок. Його не можна оминути і він може стати окремою крапкою маршруту до виноробні.

У селі на нас чекали Максим, старший син подружжя 18-річний Микита, і найприємніше — старенька Максимова тітка, що стала повноцінною учасницею розмови. Пізніше, гуляючи поміж виноградниками, пані Наталя розповіла:

— Доля її виявилася класичною для Радянського Союзу. Вона тут народилася, закінчила поліграфічний інститут, та її відправили в Архангельськ. Там тітка все життя прожила, а коли діти виросли, вона вирішила повернутися до рідних місць. Дочка її приїжджає до нас щороку.

Будинок родини Кичмів знаходиться на вершині пагорбу. За будинком розташована чудова тераса з видом на зелені схили, де росте молодий виноградник. Поки що виноград для вина з «Янчинських пагорбів» купується, а власний — зростає та чекає свого винного часу.

Виноградники Кичмів, які почали засаджувати лише чотири роки тому, поки що всього 50 метрів завдовжки. Далі вниз схилом уже холодно, стоять тумани, і кущі трошечки гірші.

Нам не давало спокою питання: чому в такому неймовірно мальовничому, але точно не виноградному краї треба було займатись саме вином і садити виноградники. Тим більше, за словами самого власника, схил — північний, підстав для вирощування саме цієї культури небагато.

— Я почав робити вино, бо мені це завжди було цікаво й подобалося. Про виноградник навіть не задумувався. Їздив на Південь. Купував виноград. Але контролювати його якість на такій далекій відстані доволі важко і рано чи пізно кожен поважаючий себе винороб доростає до власного виноградника. Початково ідея була — посадити кілька сортів, подивитись, як вони будуть себе поводити, зробити ліцензію… а потім наступив карантин. Ми приїхали сюди й почали робити все по серйозному.

Максим народився у Львові. До села приїжджав у дитинстві, зрештою родинний маєток дістався йому у спадок. Можна сказати, виноградники прив’язали Максима до землі, хоча сам він зізнається, що то була справа часу.

— Десь щось мусило знайтися, бо тягнуло сюди завжди, а працювати як колись наші діди з сапкою на городі, вирощувати буряк я не мав бажання і зараз не маю. Хоча виноградник вимагає не менше зусиль, але принаймні знаєш, для чого робиш. Щоби вино було добре!

— Але можна було б знайти щось дешевше та простіше: бджолярство, наприклад, або сидр робити.

Не те щоби виноробство не мало перспектив як бізнес, — швидше, я не бажаю того. Треба вийти на рівень необхідності й достатності, і більше я не маю наміру ганятися. Звісно, зараз великі інвестиції: у шпалери, у виноградники, у винарню. Але коли інвестиції, що потребують великих коштів, минуть, моя мета — вивести справу на рівень самозабезпечення.

Зараз винороби на партнерських відносинах беруть виноград на Херсонщині, у Бериславському районі. Там є виноградник з українськими сортами, тож Олег та Гурзуфський Рожевий Максим Кичма викуповує там повністю.

— Ми з ними співпрацюємо від самого початку. Це перший виноградник, на який я потрапив. Вони вирощують українські сорти винограду і, напевно, я попав у потрібне місце. Воно спрямувало мою подальшу діяльність, адже я вирішив відмовитися від класики. Спочатку пробував, але зрештою вирішив працювати з українською селекцією. І ще один мій напрямок — Грузія, грузинські технології, бо вони мені подобаються.

Треба визнати: одним із найцікавіших бурштинових (вино, вироблене за традиційною грузинською технологією), які проходили нашу редакційну дегустацію, було вино від «Янчинських пагорбів».

— Моє перше знайомство з бурштиновим вином було в Грузії. Тоді я подумав: як таку гидоту можна пити? Але моє ставлення змінилося: від «як таку гидоту можна пити» до «я це п’ю щодня, і воно не набридає».

Мій співрозмовник зізнається: у місцевості, де розташовані «Янчинські пагорби», до теруарності далеко. Заключення аналізу грунтів доволі позитивне — вони не ідеальні, але для виноградарства підходять. А вибір сортів Максим пояснює так:

— Йоганітер, Соляріс, Мускаріс уже випробувані в нашому регіоні. Вони ростуть, достигають і дають гарний урожай. Ці сорти виведені німецьким інститутом у Фрайбурзі, і наш клімат мало чим відрізняється, скажімо, від клімату Північної Німеччини, тож такого типу німецькі сорти в нас добре почуваються. Гурзуфський Рожевий, Олег і декілька магарачівських сортів — це вже мій експеримент, не знаю, що з цього вийде. За декілька років буде видно.

Нас зацікавила пристрасть Максима до українських сортів.

— Ці сорти виведені в 80-х роках, далі про них трохи забули: нібито вони були визнані неперспективними. Проте як показала практика — за цими сортами майбутнє. Це гібриди, виведені на основі схрещення культурних сортів винограду з міжвидовими гібридами, стійкі до хвороб. Ураховуючи органічне вирощування рослин, зараз це є дуже актуальним.

Власні виноградники засновник «Янчинських пагорбів» поки що обробляє, щоби дати лозам вирости та не дозволити шкідникам і хворобам їх добити. В майбутньому, коли кущі подорослішають, можливо, вже обробки не буде.

У розмові про різні способи догляду за лозою ми дійшли до біодинаміки. На думку Максима, вона має бути, але цей підхід вимагає багато терпіння та в хорошому сенсі «схибленість» на такій філософії.

Поки що Максим не бачить сенсу займатись біодинамікою. Можливо, у майбутньому, як виноградник виросте, стане сильним, можна буде зменшити його обробку. Щодо постачальників виноробні, виноградник, який знаходиться в Бериславському районі, — органічний. Є стартові лабораторні дані, щоби зрозуміти якість виноматеріалу. Сам процес виноробства теж лабораторно досліджується: готове вино проходить фізико-хімічний аналіз необхідних параметрів. Аналізи проводяться на виноробному заводі в Закарпатті.

До нас приєдналася дружина Максима Наталя: вона займається обробкою та догляданням винограднику. Прадід Наталі був садівником та брав участь у засаджуванні деревами всіх найближчих колгоспів. Ну і, як каже наша співрозмовниця, в ній це прокинулося.

— У мене тут ростуть грушки, яблука, вишні. Ось тут — помідори в теплиці. Маю надію, що цей рік непоганий. Весна була пізньою, і виноград довго спав. Ось тут полуниця росте. Тут — нові саджанці винограду, які досаджуватимуться наступного року там, де картопля. Ось сорти Олег, Гурзуфський Рожевий. Крайній ряд — столові сорти — Юпітер, Цимус. З Юпітера можна виготовляти й вино , але ми будемо його їсти та робити з нього родзинки.

Із фруктових дерев, яких на ділянці багато, родина виробляє дистиляти. Максим зізнався нам іще в одній своїй пристрасті.

— Мені подобається виготовляти не лише вино. У мене росте дерево кизилу, і ми довго думали, що з ним робити. Поки я не зробив дистилят, і він виявився дуже хорошим. Тут яблук багато, і цьогоріч я їхній врожай врятував: усе пішло на перегонку.

Ми з Максимом йдемо дивитися на виноробню. Виробництво вина отримало друге дихання, коли був оголошений тотальний локдаун, і родина перебралася в село. Тоді Максим зайнявся вдосконаленням приміщення для своєї справи.

— Тут колись була стайня зі стодолою, а тепер винарня. Є вентилятори, їх можна включити. Під час бродіння приміщення працює як холодильна камера. В листопаді-грудні працює вже як нагріваюча камера, тут підлога з підігрівом. Можна за потреби підняти температуру бродіння. Зараз приміщення використовується для розливу. Тепер можемо зійти донизу.

Можливість спуститися в підвал за допомогою спеціального ліфта в селі Іванівка виглядало для нас трошки мандрівкою в майбутнє. І додавало розуміння серйозності підходу до справи.

— Я почав робити ремонт позаминулого року. А торік я цей сезон провів тут і максимально все продумав.

Завдяки вентиляції, коли на вулиці вище +30, тут цілком незле. В нижньому приміщенні стояли на витримці бочки Сапераві, Рубіну Голодриги, Одеського Чорного. Над першим поверхом нової виноробні є горище, де зберігається тара. Ми ж піднялися та просуваємося шляхом переробки винограду.

— Тут була стайня, де жила худоба , як у традиційній сільській господарці. Ми все забетонували, і тепер тут септик, планується мийно-переробна зона. За умовами сертифікації не можна робити переробку й бродіння в одному приміщенні, тобто виноград повинен через одні двері зайти, а через інші виходити. Я роблю це так, щоби було куди змити, тому що переробка — це бризки соку в різні сторони, це рої дрозофіл, їх треба якомога менше пускати до місяця бродіння, і це все треба обробляти, дезінфікувати...

На те, як облаштувати виноробню, Максим дивився в різних місцях, а далі пішло вже інтуїтивно. Дійсно, коли розумієш процес, в якому порядку все робити — у голові картинка вибудовується. Подружжя їздить багатьма виноробнями, і майже в кожній Максим знаходить ідею, яку можна втілити. Поки що головним помічником в будівельних роботах є старший син Микита, але він цього року вступає до військової академії. Кваліфікована робоча сила — це окрема проблема на селі, так що Максим радіє, що за карантин встигли майже все перебудувати для нормального виноробного процесу.

З протилежного від винарні боку будинку є ще одна прибудова, яку родина планує облаштувати під дегустаційну терасу для туристичних груп. Також там є пивниця XIX сторіччя, яка використовувалася для зберігання овочів.

У найближчих планах «Янчинських пагорбів» отримання ліцензії на виробництво вина. Але основною перешкодою для цього, каже Максим, є зарегулюваність законодавства та неадекватно високі штрафи за будь-яку помилку та несвоєчасну здачу звітності. Ця законодавча база є спадщиною ще Радянського Союзу і орієнтована на великі галузеві підприємства.

— З боку державних чиновників вино сприймається як алкогольний напій, а не як культурний пласт історії людства, що йдуть поруч уже понад 8000 років. Також треба визнати, що в суспільстві поки що доволі низька культура споживання вина та відношення до нього.

Але часи змінюються і довіру людей завойовують саме малі виробники. Не так давно Максим Кичма очолив Громадську організацію «Спілка виноградарів та виноробів Львівщини». Разом з представниками інших громадських об’єднань він бере активну участь в міжурядовій робочій групі яка працює над зміною чинного законодавства.

Виноробня «Янчинські пагорби» за рік виробляє невелику кількість вина. І більше винороби робити не хочуть: бояться, що гонитва за кількістю вплине на якість. З якістю деяких вин ми встигли познайомитись раніше, і попереду на нас чекала детальна дегустація, яку родина Кичмів влаштувала під час обіду на невеличкій терасі за будинком. На столі було кілька пляшок з останнього врожаю. Ми роздивлялись етикетки.

— А яка була перша етикетка, яку намалювала Христина?

— Це було «Літо Лоліти» — витримане вино з сорту Рубін Голодриги, на жаль, цього вина вже не залишилось. Потім була «Осінь Жерома».

Ми почали обід. Відкрили його «Симфонією», продовжили «Пристрастю»… Попереду були ще «Захоплення», «Гармонія», «Ейфорія»…

— Вітаю вас на «Янчинських пагорбах»!, — Максим підняв бокал із першим вином. Це була легка та свіжа «Симфонія».

Сидячи за столом, спостерігаючи фантастичний краєвид, дивлячись, як бузьки розсікають блакитне небо, ми мали можливість поговорити всі разом. Наталя працює медсестрою в одній із Львівських лікарень. Роботу дуже любить, бо там багато спілкування з різними людьми. Проте виноград став окремою її пристрастю.

— Я раніше була спокійна до цього. Та якось копали перші рядки під виноград, у мене в руках опинився секатор. Я почала обрізати гілки, і раптом мені клацнуло щось у голові.

— Багато хто каже, що не від сорту залежить якість та смак, а від людини, яка вино зробила. А хто у вас оцінює вино?

— Я критично ставлюся до своїх вин, — вступає Максим. — Але власне вино оцінювати складно, тому я намагаюсь орієнтуватися й на інших. Ми в «Спілці виноградарів та виноробів Львівщини» час від часу збираємось, дегустуємо та обговорюємо вина один одного. А ще я вважаю Підгорного Сергія хрещеним батьком нашої сімейної виноробні. Він підтримав нас на самому початку та вселив у нас надію: підшукав делікатні слова, коли оцінював наше вино.

Я намагаюся зрозуміти смак наступного вина, рожевої «Пристрасті» з сорту Сапераві.

— Тут є малина, смородина, і щось ще…

— І морозиво, — каже Наталя, — спробуй відчути…

— А якщо говорити про ваші уподобання, які вина ви любите понад усе?

— Бурштинове не набридає, — першою відповіла Наталя, — це вино можна пити щодня.

— Із червоних — Сапераві, — Максим продовжив. — Я його люблю, тому воно мені вдається. Також мені подобається Одеський Чорний, навіть невитриманий. Точніше скажу так: він мені подобається, бо дозволяє робити з себе гарне вино.

— Максим, а «Літо Лоліти» ще будете робити?

Ми провели в Іванівці майже цілий день. Відверто кажучи, вечеря на терасі, споглядання сонця, яке сідало за протилежний бік пагорбу, тиша навколо аж ніяк не заохочували сідати в авто та повертатись до галасливого міста, але ми дійсно затрималися.

— Ну що їдьмо, даймо відпочити.

— А ви не поспішайте. Ми й відпочиваємо: сидимо, розмовляємо…